Моя земля - моє Полісся Живи у ритмі Полісся!

замовити дзвінок
Реклама

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ПРОЦЕС В ОРВ’ЯНИЦІ ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ. ЛЮДСЬКІ ДОЛІ

04 грудня 2016 3

Орв'яниця завжди була тим селом, де жили заможні люди, які мали змогу навчатися, адже у селі були школи. Саме про них і піде мова у моєму наступному дослідженні. На жаль, достовірно не відомо – скільки їх було у різні епохи, та все ж про окремі з них розповім, що знаю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НІЛ ХАСЕВИЧ: КРІЗЬ ТЕРНИ ТВОРЧОСТІ


Отож, зі спогадів старожилів відомо, що першою була школа 1871 року. Про неї зовсім нічого не відомо. Другою ж була Миколаївська. Називалася так тому, що відкрита була владою російського царя – Миколи ІІ. Згадки про неї побутували різні – як позитивні, так й негативні. Дехто з моїх односельців переконував, що вона – справедлива, бо мали змогу навчатися не лише діти заможних орв'яничан, а й бідних. А для інших – це була школа з жорстокими умовами навчання й виховання. Все ж основним завданням цієї школи, було надати можливість навчитися всім жителям села, навіть дорослим. Щоб могли хоч писати, рахувати і читати. Скільки педагогів працювало в ній достеменно невідомо. Лише про одного з місцевих дещо знаємо.

Звали його – Красько Максим Гнатович. Сам він не мав спеціальної педагогічної освіти – був, як люди казали, самоучкою. Проте згадували, що був дуже грамотним. А ще, він належав до іудеохристиянського релігійного напрямку. По-сільському казали – «суботнік» (послідовники релігійного руху, як й іудеї, дотримувалися суботи, – ред.). Дуже добре знав Святе Письмо і на основі біблійних притч навчав людей грамоті і жити за законами Божими. Він бачив, якими неграмотними були односельці, тому й поставив собі за мету навчити їх основному – письму, лічбі, читанню.

Подальша його доля дуже немилостива. У вирі І Світової він потрапив у полон до австрійців. Там довелося натерпітися тортур і знущань. На його плечах було велике тавро, яке люди не раз бачили на власні очі. Але все ж таки Максим зумів повернувся з пекла додому і залишитися людиною.

Одружившись, він продовжив свою незакінчену справу – навчав і далі грамоті вже дорослих орв'яничан. Проживав учитель-самоучка в невеличкій хатинці по вулиці Кучук (поблизу теперішнього дитсадка). Люди казали – у землянці. Сім'я Краськів – це дві доньки і сам господар з жінкою. Учителювати продовжував до того часу, поки в Орв'яниці не з'явилися перші поляки, а з ними фаховий спеціаліст – Тарасюк П. М (мова про нього йтиме далі, – ред.).

З початком ІІ Світової Максим Красько перебрався з сім'єю до лісу, бо в селі вже було небезпечно. До того ж, він мав тісний контакт з повстанським центром «Хортиця», що базувався у «Чуйковому» лісі – певний час працював у ньому господарчим. А проживав трохи далі, як казали люди, в «Казьонному» лісі. Був з ними майже до останку. Часто сам забезпечував їх продуктами з власного погреба, якщо у хлопців не вистачало їжі. Але настав час, коли й у Максима закінчилися запаси харчу, а повстанці потребували допомоги. Чоловік змушений був їм відмовити, тому між ними погіршилися стосунки. Учитель мусив перебратися до Дубровиці, де знайшов пізніше роботу на єврейській січкарні, яка називалася – «загальна січкарня». Та там трапилася з ним біда – через чужу халатність йому відрізало руку. Допомоги ж вчасно ніхто не надав, тому від великої втрати крові він невдовзі помер. Дехто з односельців допускав, що то було зроблено навмисне за чиєюсь вказівкою. А оскільки він був родом з Орв'яниці, то й привезли ховати його саме туди. Про його могилу на сільському цвинтарі знала лише одна родина, яка його ховала, і все життя її доглядала. Ця могила дійсно є на нашому цвинтарі. А поруч могила однієї із доньок – Параски, котра була зв'язковою штабу «Хортиця». Її доля теж не з легких. Після того, як вони перебралися до Дубровиці, вона зустрічалася з одним євреєм і народила від нього сина. Скільки вона прожила ще – невідомо і коли померла – теж. Але і її смерть, за спогадами односельців, теж була пов'язана з підпільною діяльністю. Як склалася доля жінки і другої доньки, на жаль, теж невідомо.

Першими ж учнями Краська М. Г. були:

  • Красько Матруна;
  • Подик Мокреня;
  • Гаврильчик Панас;
  • Гаврильчик Василь;
  • Потерайко Титко.

ПОЛЬСЬКІ ШКОЛИ

З початком польської експансії на наші землі й освіта набула іншого спрямування. З фондів Якуба Гофмана відомо, що понад 2 тисячі лише педагогів було переселено з Польщі до нашого поліського краю. Вони були у числі польських осадників, що поселилися у кожному нашому селі.

В Орв'яниці поселилося понад 80 польських родин. Серед них родина Тарасюка Петра Мусійовича. Але вона була наполовину польською, наполовину – українською (про це згодом, – ред.). Роком його поселення в Орв'яниці є 1922-й. Саме з його появою освітянський процес набув широкого розмаху. В центрі села, ще раніше було побудоване велике цегляне приміщення, в якому розмістилися маслозавод «Промінь» і так звана «Мурована» школа. Завідував приміщенням, на перших порах, польський осадник Кемпінський, котрий ще мав ряд річкових пристаней вздовж всього русла Горині, починаючи від Орв'яниці і аж ген до Сельця. А згодом – Арнольд (Вольдемар) Ведель (Вецель), німець за походженням, який мешкав у сусідньому Бересті.

Саме приміщення школи мало до десятка класних кімнат. І додаткові були в «Домі Людовому» поруч. Заняття проводилося в одну зміну і класів все одно не вистачало, бо дітей було більш ніж могла вмістити школа. За сприяння директора Тарасюка, навчатися мали змогу не лише діти осадників, але й звичайних простих жителів села. Це можна побачити на фото. В центрі якого сам директор. Ліворуч, у третьому середньому ряду – Ганна Люблянка - учитель риторики та співів. Праворуч – його дружина Антоніна. Навчатися всі діти могли, звичайно, ж за певну плату - злоті або збіжжя. І батьки шукали вихід аби заплатити за навчання, бо не хотіли, щоб їхні чада були неуками.

Навчання в школі велося, звісно ж, польською. Навіть розмовляти на перервах теж потрібно було по-польськи. З предметів читалися: арифметика, риторика, письмо, читання, співи та музика. По понеділках приїжджав польський ксьондз з Луцька і навчав Закону Божого. А щосуботи школу відвідував православний священник, теж навчав християнським чеснотам та моралі. І все це за сприяння директора. Дисципліна була часто паличною або «гречаною». Хто не вчив уроків була така відповідна кара або ж – штраф з батьків. Тобто, легкого і даремного не було нічого. Навчалися діти у цій школі по сьомий клас включно. За спогадами старожилів, відомо те, що до сьомого класу ходили два роки.

Як і в теперішніх школах – на першому місці було навчання і відвідування. Останнє було дуже проблемним, як і сьогодні. Оскільки з ранньої весни і до пізньої осені дітвора випасала сільську череду по черзі родини, то на навчання поверталася пізньої осені або ж ранньої зими. Проте і взимку були свої проблеми. Сільські родини були багатодітними, а взуття на всіх не вистачало – діти ходили до школи по черзі. І хоч директор розумів це, все ж за численні пропуски батьки повинні були заплатити школі. Цього вимагала польська влада.

До того ж на сільських хуторах, біля лісу, були розміщені малі філіали «Мурованої» школи. Оскільки більша частина Орв'яниці й була саме хутірською. Там навчалася початкова ланка. Одне із таких приміщень було у маєтку польського осадника Буякевича. Приміщення орендувалося. Там вже навчали малечу учителі зі Східних областей України і з Житомирщини. Тому, проблема відвідування була досить болючим питанням.

А в Мурованій, окрім навчання, діяв осередок «Просвіта», в якому була задіяна сільська молодь. Переважно – інтелігенція. Вони пропагували українське мистецтво з дозволу тієї ж польської шляхти. А тому часто в Домі Людовому відбувалися вистави з участю просвітян. Вони ставили Т.Г. Шевченка, І. Карпенка-Карого та інших українських авторів. І все це під безпосереднім керівництвом Тарасюка П. М. Оскільки він сам був за фахом – учитель української мови та літератури. І під пильним оком польських осадників, які керували сільською управою на той час (Орв'яницькі просвітяни підтримували дружні стосунки з Бережницькою «Просвітою», – ред.).

Але поряд з українською культурою більш пропагувалася, звісно, польська. В тому ж Домі Людовому часто звучала музика польських композиторів, а молода польська інтелігенція знайомила зі своєю літературою, читаючи поезії мовою оригіналу. В цьому виділялася учителька риторики – Ганна Люблянка.

Та найбільш численними були танцювальні вечірки, на яких поляки вчили поліщуків своїм оригінальним народним танкам: краков'яку, польці, котру вони вважали істинно своєю; і класичним мазуркам, падебрансам, віджібані, вальсам. До речі, мої односельці з великим задоволенням вивчали танцювальне мистецтво сусідів (адже й досі у нас на весіллях часто звучить краков'як, – ред.).

Окрім танців та водевілів у тому ж Домі Людовому крутили анімаційні фільми польських режисерів під супровід піаніно. Все це можна було побачити в самому Домі за кілька злотих або на деревах, що росли під самими вікнами будівлі. І все сприяло освітньому процесу на селі. Хоч часто не минало й без етнічних сутичок.


ПЕДАГОГІЧНІ КАДРИ, ЇХ ЖИТТЄПИС

Що ж до педагогів, то їх було всього четверо. Зокрема родина Тарасюків: сам Петро Мусійович – філолог за фахом, його дружина Антоніна – учитель польської; згадана Ганна Люблянка та ще один педагог. На жаль, його ім'я мені невідоме. Продовжу тему цього розділу розповіддю про Ганну Люблянську (Люблянку).

Ця жінка викладала риторику, вчила дітей співати і музичному мистецтву. Люди згадували, що вона була дуже вродливою, мала чудовий співочий голос і довге пишне волосся, заплетене в косу. Ганна любила співати і прищеплювала любов до пісні дітям. Подобалася ж моїм односельцям своєю вишуканістю, порядністю, манерами поведінки. А ще вона була еталоном жіночої краси для наших жінок: зі смаком підібране вбрання, риси обличчя, постава. Часто наші заможніші жінки копіювали її у всьому. Її врода зводила з розуму не одного сільського парубка. Але гордовита панна не звертала своєї уваги ні на кого з них.

Спершу проживала у родині Фурсовичів, по-сільському «Нагайові», а з наближенням війни – разом з Тарасюками, бо була ще й хрещеною матір'ю однієї з доньок. У 1941 році їй повідомили, що і повстанці, і німці знищують таких поляків, як вона. Тому вчасно змогла повернутися на історичну батьківщину. А допоміг їй у цьому один наш односелець. Переодягнувши Ганну у простий селянський одяг, відвіз її у Сарни на залізницю та посадив у потяг. І вона залишила наш край. А з нею і той четвертий педагог, про якого ми нічого не знаємо. Таким чином Люблянка уникла репресії.


А далі ціла велика історія про родину Тарасюків – сім'ю неординарну, велику, інтелігентну.

Отож, Тарасюк Петро Мусійович – учитель української мови та літератури. Народився на хуторі Діброва села Несвіч Луцького району Волинської області в багатодітній родині, де одних дітей було десять. В Орв'яницю приїхав приблизно у 1922 році вже разом з дружиною Антоніною. Вона ж була полькою, родом зі Львівщини.

Для того, щоб отримати посаду вчителя та й ще директора, потрібно було мати хороші зв'язки з осадницькою владою і… бути католиком. Що він і зробив, за порадою дружини, отримавши і місце, і роботу вже у нас. В Орв'яниці родина купила житло поблизу школи і оселилася. Згодом придбали купчу на землю на хуторі і мали змогу працювати на ній.

Вся родина була працьовитою, тримала чимале господарство в селі і обробляла чималий шмат землі. До того ж вони мали змогу наймати на роботу жителів села. І ті охоче їм допомагали, бо поважали родину. Справжнім господарем був і сам Петро Мусійович. Перед тим, як вийти в поле, вся родина одягала чистий одяг – часто вишиванки, молилася, цілувала хлібину і вирушали на працю. На своєму наділі знову молилися, клали хлібину на середину поля від дороги, і господар прокладав першу борозну. Все це підтверджувало їх високу духовну культуру, старанність, працьовитість. Риси, притаманні українцям. Батько і мати були прикладом для дітей, бо поруч з батьками й вони бігали. А також з ними працювали наймити, які були постійно у їхній господі (працювали у них Подик Василина Яківна та Конончук Зінаїда Омелянівна, – ред.). А дітей доглядала Буткевич Ганна Іванівна, бо проживала поруч, біля школи. Доньки ж директора: Галя, Анета й Леся народилися в нашому селі..

Тарасюк П.М. був чесною, порядною, добросовісною людиною, хорошим сім'янином. А вчителем – справедливим і суворим. А ще люди казали: "Учитель від Бога". І хоч змушений був прийняти католицизм, в душі він завжди залишався істинним патріотом своєї землі, українцем. Тому, працюючи на цій посаді, докладав максимум зусиль, щоб поруч з дітьми шляхтичів навчалися діти простих селян. Щоб поруч з польською культурою мала місце й українська. Йому вірила, довіряла польська влада. Тобто, він, як керівник, був на своєму місці.

З наближенням Другої Світової Війни не був осторонь подій, що відбувалися напередодні в краї. Зі спогадів односельців відомо, що він був причетний до створення повстанського осередку в Орв'яниці. Точніше одним з його організаторів у 1934 році. Пізніше, з початком окупації, допомагав розповсюджувати відповідну літературу, виготовлену в типографії штабу Бористена. З останнім тримав тісний зв'язок та ще з Іскрою. До того ж весь цей час намагався зберегти приміщення школи та маслозаводу, які так хотіли знищити ті ж повстанці, щоб споруда не потрапила до рук радянських партизанів чи німців. За співпрацю з ОУН-УПА був заарештований у 1942 році і відправлений до Дому Малиновського в Дубровицю.

НКВД вибивало зізнання у нього про причетність до ОУН. На що він твердив, що захищав лише школу й маслозавод. Підданого тортурам, хворого на тиф, його повернули в село – помирати. Що й згодом сталося. Поховали директора на орв'яницькому цвинтарі за православним звичаєм. Обід був у господі тієї ж Буткевич Ганни Іванівни (по вуличному – «Мангерови», – ред.). А школу, маслозавод і його житло все ж спалили повстанці після його похорону. Свідком тієї пожежі була старенька мати директора – бабуся Дарія. Але вже нічого не змогла б зробити, бо й і її вбили б.

Після цього родину Тарасюка: бабцю, доньок та його дружину переселили в хату Гаврильчик Ганни Опанасівни (приміщення старої пошти, – ред.), а згодом – на Кучук. Там вони проживали у помешканні Деркач Параски Семенівни до 1946 року. А зруйноване приміщення школи ще було до початку 50-х років. Потім люди розібрали його по цеглині.

Після трагічних подій в селі й родині, Антоніна почала втрачати розумову здатність. Це відбувалося повільно й поступово. А родина тримала велике господарство, яке доглядала лише бабця Дарія. А згодом померла і вона. Її теж поховали на сільському цвинтарі, поруч із сином.

Діти, практично, залишилися самі. Часто голодні, недоглянуті, вони пережили чимало. Мої односельці допомагали дівчаткам чим могли. Все ж довго так тривати не могло. Тому орв'яничани розшукали сестру директора Уляну (чи Ганну), яка вважалася зниклою безвісті. І вона приїхала в наше село, забрала вже не все сімейство на Волинь. А Антоніну відправили на Львівщину, де вона і померла. Хоч у 1947 році була в селі на могилі чоловіка. Більше її не бачили.

Найгірше то було дітям. Тітка забрала їх з собою, але далі розподілила по родичах. Дві старші сестри: Галя й Анета були трохи старші, тому могли дати собі раду. Вони потрапили до родичів, що піклувалися про них. Згодом вони отримали освіту. Перша пішла стежкою батька – стала педагогом; друга – отримала медичну. Обидві вийшли заміж і роз'їхалися по світу. Найгірше було Лесі. Вона теж потрапила в родину далеких родичів, які були людьми похилого віку. Тому й відправили дівчину до … інтернату. Звідти й почалися її поневіряння. Інтернатське життя, звісно, було тяжким та й ще у післявоєнний час. А потім було навчання у ПТУ, звідки вона пішла працювати на одну із шахт Новоград-Волинська. Там познайомилася з росіянином і вийшла за нього заміж.

І хоч життя було непростим з ним, все ж народила двоє дітей: сина та доньку і продовжувала працювати. Діти виросли, пішли своєю дорогою. Відомо, що донька одружилася з хлопцем з Великих Цепцевич, котрий став священником і вони згодом виїхали до Канади. Забрали з собою і маму – Лесю Петрівну. Але чужий край не став для неї батьківщиною. Тому вона повернулася до України і проживає нині у м. Почаїв Тернопільської області. Одна із всіх Тарасюкових дочок.

В середині 80-х родичі П. М. Тарасюка відвідували Орв'яницю: побували на цвинтарі, переконалися, що за могилою доглядають жителі села. І більше про них не було жодної згадки.

Минуло багато років з того часу. І ось вони знову нагадали про себе … минулого року. 11 липня 2015 року до школи зателефонував правнук директора Тарасюка – Гліб Мельник. Він і поцікавився, чи нам що відомо про роки життя його прадіда на Поліссі. Згодом, рівно через місяць, 12 серпня, сама Леся Петрівна і її онук Гліб приїхали до Орв'яниці. Я зустріла їх у центрі села. Ми разом побували на могилі директора і його матері – Дарії. А потім була незабутня зустріч з тією людиною, яка бавила і доглядала всіх трьох доньок учителя – Буткевич Ганною Іванівною. І хоч родичі директора були якихось дві години, все ж їм було про що згадати. Леся Петрівна була дуже розчуленою зустріччю і пообіцяла приїхати до нас в село навесні, коли буде змога і більший день (їй нині – 76 років, – ред.).

А на передодні Нового 2016 року Гліб переслав з Канади мені дуже цікаві фото з зображенням самої «Мурованої» школи та кілька фото родини Тарасюків, коли вони проживали в Орв'яниці. Тепер я можу поділитися ними з односельцями через POLISSYA.ORG. Тому історична правда про одну із сільських шкіл частково досліджена. (Хто знає інші новини про школи в Орв'яниці – прошу повідомляти).


Але повернуся до тих часів, коли вся Українська земля була окупована гітлерівськими зайдами.

Після трагічної смерті Тарасюка П. М. освітянський процес в моєму селі не припинився. Оскільки в тому ж 1942 році поблизу річки відкрилася ще одна школа. Люди називали її – «Ковальовою», бо була розташована поблизу обійстя сільської родини з таким вуличним прізвиськом. Одне з її приміщень було у хаті Правник Уляни Дем'янівни (по-вуличному «Уляна Дубіха»), а друге – поблизу теперішнього мосту у хаті Фурсович Ганни Семенівни («Каюніха»).

З предметів викладалися: математика, українська мова та література. Поблизу школи була чимала бібліотека, приміщення якої і понині збереглося на обійсті Подик Ольги Мартинівни по вулиці Центральній. Книгами цієї бібліотеки ще довго користувалися жителі села, коли школу негайно закрила окупаційна влада. Поблизу школи ріс невеликий садок, плодами якого не раз смакували мої односельці, а потім дерева розібрали по своїх господарствах.

Директором цієї школи був дехто Федоровський (ініціали, на жаль, невідомі, – ред.). Він читав математику. Рідну мову та літературу – Буткевич Григорій Петрович. Початкову ланку вів – Момот Сава Іванович. Обидва – орв'яницькі. Зі спогадів односельчан відомо, що цю школу відкрив повстанський центр «Хортиця». Через неї розповсюджувалася відповідна література по селу та району, а також – грипси, налагоджувалися зв'язки з сусідніми селами, де діяли повстанські осередки. Долі учителів цієї школи теж трагічні.

Так відомо, що Момот С. І. був направлений на роботу до Любикович, де через педагогів того села розповсюджувалася теж повстанська література. За співпрацю з оунівцями директор Любиковицької школи Момот С. І. був розстріляний на порозі школи. Похований у рідному селі.

Нелегка життєва дорога була і в Буткевича Григорія Петровича. Його, за тісну співпрацю з хлопцями з лісу, було заарештовано і разом з родиною відправлено етапом до Красноярська. Але дружина потрапила до одного місця призначення, а він – до другого. Повернутися разом на батьківщину їм не судилося, як і зустрітися. Дружину підтримав поляк, з яким вона і залишилася. Згодом повернулася на Україну (Донецька область), де мешкала до 2012 року. А сам Г. П. Буткевич одружився теж і залишився у далекому Красноярському краї. Зі своїми українськими родичами з Орв'яниці спілкувався до доленосного сучасного 2014 року. Але події в Україні перекреслили щирі стосунки з родиною. Сам Г. П. Буткевич поміняв погляди щодо рідної України і «виявив бажання» бути «родичем» російському мешканцю. Ось так сучасна війна розсварила рідних людей..





переглядів: 3.5K

оцінити:

  • ПОДІЛИТИСЬ:

Стрічка новин

коментування дозволено лише для зареєстрованих користувачів
Коментарі (3)
04-12-2016 21:00:12

дубровичанин

перечитав всю статтю і яка детальна пророблена робота . Цікаво, чи є хто живий із тих учнів, які зображені на фото з Тарасюком. ?

оцінити:

1 0
04-12-2016 17:04:52

Маркус

Чудова стаття!!! Треба вивчати історію рідного краю. Це дуже важливо для наших нащадків.

оцінити:

1 0
04-12-2016 15:20:57

василь

цікава стаття Бажано фото підписати

оцінити:

2 0

залишилися питання
ми зателефонуємо вам

...
...

Треба щось швидко продати?
Додавайте безкоштовно своє оголошення на «Полісся барахолка» та знаходьте покупців своїх товарів!