Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Протягом існуванні цієї держави їй доводилось вести боротьбу проти угорсько-польської агресії та татаро-монгольської навали. Ця монголо-тюркська Орда після нападу у другій хвилі на Україну та Східну Європу, під проводом Хана Батия у 1240 році зайняла Київ. Наступаючи далі на захід і південний захід татари були розбиті польськими й німецькими лицарями. Вони повернулись на берег Волги, де заснували політичну формацію – Золоту Орду. Після цієї навали татари встановили своє панування над українськими землями, так зване «іго», яке полягало у тому, що населення платило данину, а князі були змушені їздити до Золотої Орди по «Ярлик» (грамота на князівство).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НОВОРОСІЯ – ВИГАДКА РОСІЇ!

У цей час в боротьбі проти татар, проти німецьких лицірів, проти Польщі й Угорщини відзначився князь Данило Романович. Він мав ідею сформувати антитатарську коаліцію, але вона не знайшла підтримки і йому довелось самому відбивати набіги татаро-монголів.

У внутрішній політиці Данило сприяв економічному і культурному піднесенню країни, будував нові міста: Львів (названий ім'ям його сина Лева), Холм та інші. Він переніс столицю держави з Галича до Холма. Цей дипломат і полководець, здібний державний муж, Данило належить до визначних правителів України.

По смерті Данила князював його син Лев І, котрий поширив кордони Галицько-Волинської держави, зокрема Закарпаття, Люблін; переніс столицю держави до Львова. Його син князь Юрій під тиском сусідів змушений був відступити Люблінщину Польщі, а Закарпаття – Угорщині. Завдяки мирній політиці, Юрія І держава мала міжнародний престиж. Юрій титулувався «Королем Русі» – Georgi Regis Rusiac, а царгородський патріарх Атанасій дав дозвіл на утворення Галицької метрополії. Із смертю Юрія закінчується період розквіту і добробуту Галицько-Волинської держави.

Його наступники, сини Лев ІІ і Андрій, правили спільно у Галичині та на Волині. Обидва князі загинули боронячи країну від татаро-монголів. Наступним князем стає Болеслав під ім'ям Юрій ІІ Болеслав. За його князювання збільшилося число чужинців, що викликало обурення боярства, яке й отруїло Юрія. З його смертю закінчується українська державна влада княжої доби.

По смерті останнього князя Юрія ІІ (1340) почалася боротьба між сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир ІІІ пішов у Галичину, захопив Львів. У справи Галичини втрутилась і Угорщина. Західна Волинь і Холмщина залишалися за Польщею. Така сама доля спіткала й Галичину, з 1387 року польська королева Ядвіга приєднала її до Польщі, де вона і залишалася аж до першого поділу Польщі 1772 року, тобто 385 років.

Окрема історична доля дісталась Закарпаттю – закарпатській Україні, яка з кінця Х століття входила до складу Київської держави. Проте після смерті Володимира Великого Угорський король Стефан І приєднав Закарпаття до Угорщини (1015), у складі якої Закарпаття залишалося, за винятком окремих років князювання Лева І і Юрія І, аж до 1918 року, тобто 903 роки.

Інша Південно-західна українська земля – Буковина – так само увійшла до складу Київської русі з Х століття, а у ХІІ столітті була у складі Галицького князівства. Після розпаду Галицько-Волинського князівства Буковину приєднали до новоутвореного Молдавського воєводства, у складі якого вона перебувала до 1774 року, тобто 575 років.

Княжа доба тривала майже п'ять століть з Київським (860-1240) і Галицько-Волинським (до 1349р.). Згідно української історіографії княжа доба належить українському народові. Цю тезу сформулював і теоретично обґрунтував патріарх історичної науки найвидатніший історик Михайло Грушевський у своїй «Звичайній схемі «Історії й справі раціонального укладу історії Східнього Словянства», де стверджував: «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, Українсько-Руської: Володимиро-Московської – другої, великоруської, але іншої (...) Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Гальцько-Волинський – ХІІІ ст., потім Литовсько-Польський – XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської держави, вона виросла на своїм корені…». (Московія – Росія боїться, щоб ми не знали , що ми з росіянами не «брати», а зовсім різні народи, тому в радянський період суворо забороняла читати, знайомитися з його «Історією України-Руси» і, навіть згадувати Грушевського. Всіляко фальшувала, перекручувала, підтасовувала під себе і, нарешті, викрала нашу власну справжню історію і привласнила її собі. Про це ми вже не раз говорили у наших попередніх статтях).

Як стало відомо, нещодавно у Москві відкрито пам'ятник хрестителю Київської Русі київському князю Володимиру. Це при тому, що в часи правління Володимира (979-1015 рр.) Москви ще не було. Для чого це зроблено? А для того, щоб пам'ятником показати, що Росія є спадкоємицею Київської Русі. Але ж це абсурд! Це давно історично і фактично доведено, що Росія злодій, вона вкрала нашу історію, а тепер вкрала ще й нашого князя

Володимир Великий був князем Київської Русі з 979 по 1015 роки. А перша письмова згадка про Москву датована лише 1147 роком. Володимира і Москву розділяє 168 років! То як він міг бути «руським князем», як стверджують росіяни, їхні фальшиві історики та влада!? Це ж відверта брехня. Володимир Великий ніколи не був у тих місцях, де згодом постала Москва. Тому відкрити у російській столиці згаданого пам'ятника – це суто політичне і нелогічне рішення теперішньої путінської влади показати, що Росія вважає історію Київської Русі своєю спадщиною (та разом з тим вона відмовляється від своєї власної ординсько-азійської спадщини).

«Приватизувавши» Володимира Великого Росія хоче ще більше поглибити «свою», вкрадену у нас історію. Це робили і роблять їхні книжники історіографи, фальсифікатори історії України. З усього сказаного вище, ми вкотре наголошуємо, що історія Київської Русі почалася у Києві, Володимир Великий наш Київський князь і ніякого відношення до Москви немає. А те, що Москва поставила йому пам'ятник, то нехай ще поставить пам'ятники Івану Мазепі, Симону Петлюрі, Михайлу Грушевському, Степану Бандері, Роману Шухевичу…

Зараз ми хочемо додати наступне. Коли у 1954 році святкували трьохсотріччя так званого «возз'єднання», (а насправді приєднання) України з Росією, то в Тезах про це трьохсотріччя було сказано: «російський (чомусь на першому місці?!), український і білоруський народи походять від єдиного кореня – древньоруської народності, яка створила древньоруську державу – Київську Русь». Тези про трьохсотріччя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр). Яка фальш, та нагла брехня! А де історик Грушевський?! І теперішня сучасна радянська історіографія дотримується цієї спотвореної теорії «триєдиної Русі» – тези про спільний корінь «трьох східнослов'янських народів». Брехня, брехня і ще раз брехня!!! Вся теперішня політика Путіна побудована брехні.

Українська історіографія достатньо переконливо довела, що до татарської навали центром Київської Русі був Київ, а після 1240 року її центр переноситься на захід, де формується Галицько-Волинська держава, спадкоємиця Київської Русі. Відповідаючи духові того часу, влада за княжої доби була монархічного типу, позбавлена автократизму та мала зародки народовладдя – боярську раду і віче. За князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха у певному періоді Київська Русь була наймогутнішою державою тодішньої Європи.

Такою великою державою не легко було правити з Київського центру, тому стався поділ на удільні князівства і почався занепад Русі. Великої шкоди Київській державі завдали кочові народи: печеніги, половці, як постійно нападали на українські землі, руйнували економічне життя тощо. Цей поступовий занепад остаточно завершила татаро-монгольська навала. Після знищення Києва 1240 року як політичного, економічного, культурного і церковного центру Галицько-Волинська держава продовжила на одне століття існування старої української держави. На розташованих далі від кочовиків, з кращими природніми умовами, західних українських землях збільшилася густота населення, країна багатіла завдяки своєму положення на перехресті торгівельних шляхів. Тут були свої політично-соціальні особливості. Зокрема існувало сильне боярство, яке наближало суспільний лад до західного феодалізму, сприяло розвиткові міського елементу, запровадженню по містах України Магдебурзького права. Тут, на західних землях, відчувався значний культурний вплив Західної Європи. І нам треба завдячити і похвалити наших розумних і мудрих князів, котрі, не дивлячись ні на що, повернули державу на Захід, а не на Схід, а то було б ще гірше, аніж стало у майбутньому, коли постало Московське князівство (XIV ст.).

Наступним періодом історії України буде період: Україна за Литовсько-Польської і Польсько-козацької доби. Далі буде…