Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Я їхала до цього села з однією метою, а його величність випадок поставив переді мною зовсім іншу. Соломіївка. Центральна вулиця. Вздовж дороги, в сторону Сарн, – маленька хатинка. Зовні – хижина. А що там, в середині, і хто в ній живе? Не знаю. Розмовляючи з сусідами, мимоволі спитала про хатинку навпроти. Вони мені й розповіли про свою сусідку. Вирішила разом із ними зайти до хатини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У ДУБРОВИЦЮ ПРИЇДУТЬ МОЩІ МАРТИ ВЄЦКОЇ

Щойно я відчинила двері, то подумала, що тут живе статна молода господиня. Всюди було прибрано, чепурно. На іконах – барвисті, вишиті власноруч, рушники; простирадла – на ліжках, килими – на підлозі. Навіть шпалери поклеєні на стінах. Одним словом, невеличка, але затишна оселя. Зайшла до неї і побачила маленьку постать. На ліжку, праворуч від дверей, сиділа бабуся, підперши обличчя руками. Привіталася з нею і зразу ж поцікавилася, хто вона така. Перше враження було оманливим: переді мною, здавалося, сиділа старенька жіночка, немічна і нікому непотрібна. Та, коли вона підняла свої очі до мене – я враз усвідомила, що переді мною – сильна вольова жінка з мудрим і проникливим поглядом.

Далі в розмові я щораз у цьому переконувалася. Хоча жінка спершу не дуже хотіла розмовляти – жалілася на головні болі та шум у вухах. Все ж, мені здалося, що вона прочитала мої думки і погодилася. Її ім'я – Антоніна Кузьмівна Чабан, за її плечима – 90 років (а на вигляд – 75–80), а ще – нелегка доля людини, якій довелося пережити чимало. Народилася пані Антоніна влітку 1926 року у звичайній селянській родині в селі Соломіївка. Як вона сама говорила:

Я народилася на Трійцю, а якого місяця – не знаю.

Закінчила два класи польської школи в селі Кураш, після якої змушена була йти працювати до польських осадників, щоб якось прожити, бо сім'я була чималою. А ті проживали, переважно, у Сохах. Тому й знала стежку до них, все про них знала, чим займалися. Отож, змалку була привчена до праці, вміла робити все, навіть чоловічу роботу.

Дівчиною була непосидючою, швидкою та такою, що сама за себе постоїть при потребі. Виросла вродливою – одна коса чого вартувала. До того ж, була дуже кмітливою в усьому. Тільки не знала вона, що ця кмітливість зіграє у її житті злий жарт. А все тому, що юнка добре розуміла, що щось наближається лихе, ще гірше, ніж так зване «розкуркулення». В поляків було радіо, то окремі з них дозволяли своїм наймитам інколи й послухати це дивне творіння техніки. Очевидно, що Антоніна й почула саме про напад німців на Польщу. Та й у краї відбувалося щось непередбачуване. Тому, коли гітлерівці прийшли на нашу землю, дівчина не могла бути осторонь тих подій. Вона вступила до лав ОУН-УПА. А їй тоді тільки п'ятнадцять ледве виповнилося. Пройшла відповідний вишкіл у Працюках, де був перший осередок повстанців, і стала зв'язковою на псевдо «Тиса». Це псевдо, напевне, сповна підходило до дівчини, її манери поведінки, рис характеру. А що це назва швидкої високогірної річки в Карпатах – не знала.

Так у 1942 році розпочалася підпільна діяльність ОУНівки. Пам'ять у неї була чудовою що зорова, що слухова. Бо й потрібно було, переважно, запам'ятовувати. Але й грипси (секретні записки, – ред.) носила часто. Конспірація була перш за все. У повстанському таборі знала абсолютно всіх, але тільки на псевдо. Її безпосередніми керівниками були повстанці на псевдо Желєзняк та Мамайло. Знала дівчина і Іскру та його дружину Антоніну. Дружила з Ганною Гаврильчик, до якої вперше і віднесла перший грипс. Безліч разів наражалася на небезпеку, але щоразу на її боці був сам Господь. Згадувала, як одного разу потрапила в оточення до «стрибків» (так званих винищувальних батальйонів у часи Великої Вітчизняної війни, – ред.). Шукали, але нічого не знайшли, бо були дуже молоді й недосвідчені. Тому й відпустили. Та й дівчина трималася впевнено, все стверджуючи, що йде до хворої тітки в Залішани.

Так тривало до 1944-го року. Довелося побачити на власні очі й пережити на своєму віку більш, ніж достатньо. І численну смерть побратимів, і зраду, і вбивство командиром своєї дружини, бо вона була єврейкою, і ще багато-багато страшного.

Ховала Антоніна Кузьмівна і тих повстанців на чолі з сотенним Гуком, що на Кураській горі. А згодом насипала там потайки курган, якого не раз нищила радянська влада. За все це й поплатилася вже в 1946 році. А видали дівчину односельці, рятуючи власне життя і своїх дітей. Зв'язкову заарештували і відправили до міста Сарни, де протримали три місяці у в'язниці, але нічого не могли приписати, бо за документами їй було лише п'ятнадцять років. Та знову дівчині «допомогли» свої, видавши справжню дату народження. Після цього почалися тортури, та такі, що й рідний батько не впізнав доньки. Був один такий день, коли їй готували голки, аби колоти під нігтями. Але, на щастя, Тоні завжди траплялися добрі люди. Ось і там, у Сарнах, змінилася варта, яка цього не зробила з юнкою. А згодом суд етапував дівчину до російського Кемерово, де 10 довгих років відпрацювала, якщо так можна сказати, на лісоповалі. У ледве теплій куфайці, валянках, у 40-ка градусний мороз йшла день у день на каторгу.

Як і чому вижила? Жінка не знає й сама. Але раз за разом повторювала: всюди були добрі люди. Вдень працювала з сокирою, а вночі вишивала рушники для дружини наглядача, який був родом із Вінничини. За це отримувала додаткову порцію хліба – аж цілий буханець, який і з'їдала вночі сама. А згодом і дівчат підкормлювала. Так заробляла собі каторжні трудодні. А за хорошу роботу обіцяли звільнити раніше. Думала Тоня, що звільниться зразу після смерті Сталіна. І все йшло до того, якби знову не чиясь «допомога» з документами. Так жінка й промучилася в тій тайзі, як вона сама говорила, до 1956 року. Коли звільнилася, то повернулася додому, але там їй життя не було.

Подруги по Кемерово влаштувалися у Дніпропетровську, куди й покликали її. Поїхала туди, знайшла свою половину та й лишилася там надовго. Сорок років мешкала Антоніна Кузьмівна там. Працювала в магазині техпрацівницею. До звичайного життя звикла, але жіночого щастя не мала – дітей не було, чоловік запивав. Отак і жила. Лише з проголошенням незалежності України отримала посвідчення реабілітованої і повернулася на малу батьківщину. Думала, тут буде краще – пенсію збільшать, адже вона боролася за цю незалежність, має нагороди за те, що витерпіла знущання. А натомість – невизнання і виживання.

Так і живе сьогодні пані Антоніна з гіркотою та образою в серці через таке ставлення влади до справжніх Героїв незалежної, Соборної України. За її словами є такі, що відсиділи на печі у ті страшні часи, і мають учасника бойових дій – вже за віком. А до тих дій вони взагалі непричетні анітрохи.

Вона ж всю війну відходила рідним краєм і чужим – півжиття, а натомість – нічого. Засмучена ще й тому, що час від часу переглядає сьогоднішні теленовини і бачить, як гинуть наші Герої на Сході. Дивлячись на цих хлопців, жінка порівнює свої часи і нинішні, приходить до думки, що й вони нікому непотрібні. Чому вони гинуть, із чиєї вини? Чому влада не припинить цієї безглуздої війни?

Часто пані Антоніна дивиться передачі наших рівненських телеканалів, де звучить повстанська тема. І ось одна з них дуже вразила, бо

одна жінка, яка нібито була причетна до діяльності УПА, розповідала про своє табірне життя і… дякувала тій радянській владі, що побачила світу. Яке блюзнірство! Скалічене життя?! Оце радість…, – дивується Антоніна Кузьмівна.

Жінка затихла і більше говорити не захотіла. Це і зрозуміло. Занадто багато вона пережила, занадто багато бачила, знала такого, що тісно переплітається з сьогоденням.

Нам тепер важко розібратися в тій війні, у вчинках тих людей. Мабуть, на те є певні причини. Ми не були свідками того кровопролиття, але знову йде війна, і не менш запекла, гинуть невинні люди, вона забирає молодих хлопців, які, окрім простого люду, нікому непотрібні. Що ж діється з нами? Сьогодні очевидно одне – менталітет окремих українців часто, м'яко кажучи, викликає великий подив. Якщо ж він і змінюється, то занадто повільно. Ми ще ніяк не можемо відійти від так званого «совка». Тому й сумує пані Антоніна, що нічого не змінюється, а горе повторюється…