Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Таке життєве кредо у цієї Людини з великої букви. Із цією жінкою мені доводилося зустрічатися по роботі: на секційних заняттях перед початком кожного навчального року. Щоразу, коли я її бачила, здавалося, що переді мною – поважна строга учителька шляхетного роду. Принаймні, так вона виглядала у моїх очах. А цього року я мала хорошу нагоду познайомитися з цією жінкою ближче. І одразу скажу, що жінка ця дійсно шляхетна у своїх вчинках, словах, помислах. Тому й зустріч ця була щирою, невимушеною, як і сама героїня цієї публікації. До слова, кожен житель Дубровиці щодня зустрічається і вітається з нею. Галина Миколаївна Іванів – вчитель від Бога і просто хороша людина. В цьому я особисто переконалася з перших хвилин нашого спілкування.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У ШКОЛАХ ДУБРОВИЧЧИНИ ПРОЛУНАВ ПЕРШИЙ ДЗВОНИК

Навіть аура її помешкання сприяларозмові: атмосфера добра, людяності, великої мудрості. Всюди – безліч книг. А книга, як відомо, джерело знань, життєвого досвіду і щирих відвертих слів. Вони й полилися з уст пані Галини. Ми розмовляли довго і про все: про мову й літературу, про Івана Франка і Ліну Костенко, про Оксану Забужко та Ірену Карпу, митців зарубіжної літератури. Але це було згодом, а спершу – її дитинство, рідна Галичина, звідки родом пані Галина, заможна батьківська родина, розорена радянською владою, як і всі галичани, і дитячі мрії – вивчитися і вчити дітей… Роки минали, дівчина зростала і тягнулася до знань – багато читала різної літератури, особливо історичної. Мріяла стати юристом. Та доля розпорядилася трохи по-іншому, адже в її грудях билося вчительське серце. Тендітна дівчина склала іспити до Івано-Франківського інституту на історичний факультет із додатковим вивченням української мови.

Із яким теплом Галина Миколаївна згадувала свої студентські роки... Хоч і нелегко було вчитися в ті часи, проте, тоді ще студентка, вона з першого року навчання зарекомендувала себе старанною і допитливою. Все в неї виходило чітко. Навіть ази репетиторства були вже на першому курсі – доводилося допомагати родинам російських військовослужбовців із їхніми дітьми. Дівчині вже тоді було цікаво, як це бути справжнім учителем. Вона була щирою і доброю. Чим і їй відповідали – ділилися з Галино Миколаївною всім, що мали, бо й проживали разом на квартирі. Саме там юна Галинка перейняла не лише учительське вчення, а й мистецтво моделювати одяг. Одна з жінок шила, а дівчина їй допомагала не лише порадою, а й слугувала моделлю (що в подальшому її житті й залишилося улюбленим заняттям назавжди). Та на першому місці, звичайно, було навчання. І молода дівчина його осягала крок за кроком. Згодом там знайшла свою долю.

Згодом щира, добра душею дівчина зустріла своє кохання. Молоду пару доля закинула на Хмельниччину, звідки родом був чоловік Галини. Як же щиро сприйняли її місцеві жителі! На той час повага до вчителя була великою. Але працювати на батьківщині чоловіка довелося недовго – з часом їх направили на Дубровиччину, якій молода сім'я віддала свої найкращі роки.

Наша героїня продовжує вчителювати й сьогодні. Як і колись, вона несе в люди добре, мудре, щире. Більшу частину життя Галина Миколаївна віддала Дубровицькій школі № 1. Має сім власних випусків. Один із перших запам'ятався найбільше. Початок змінних, буремних 90-их. Галині Миколаївні довелося відстоювати своїх учнів за те, що у шкільній стіннівці діти вперше використали українську символіку. Юні патріоти! Так би ми їх назвали сьогодні. А тоді це «пахло націоналізмом у школі» і відомо чим – для неї. Та все обійшлося. Багато інших різних випадків було в учительському житті пані Галини. Та безліч учнів, яких навчала і навчає понині. А це – діти не лише з Дубровиці, а й із багатьох сіл району. І з усіма дітьми – дружелюбна і, водночас, вимоглива, щира і відверта.

Діти відповідають взаємністю на доброту вчительки. Навіть найбільші бешкетники мають велику повагу до Галини Миколаївни за те, що вона жодного разу їх не принизила. Це одна з нагород для учителя.

Галина Миколаївна згадувала і згадувала, а я слухала і слухала… Та й слухати було цікаво. Всі її спогади – велика книга життя, в якій багато досягнень і не тільки. В житті співрозмовниці була і біла життєва смуга, і чорна. Все ж, перша домінує, бо завжди Галина зустрічає на своєму шляху хороших, надійних людей. А в школі – таких же допитливих учнів, як і сама.

Тому зі своїми школярами неодноразово перемагала у Всеукраїнських конкурсах, олімпіадах. Їй довіряли і довіряють перевіряти учнівські роботи не лише в районі, а й в області. І не тільки роботи школярів, а й студентські, МАНівські роботи у вузах. Часто доводилося повертатися з Рівного пізно вночі після таких перевірок. А наступного дня – бути на уроках у школі. Всюди доводилося встигати. І жінка встигала. Запрошували її і до викладацької роботи, проте, школа для Галини Миколаївни – той острівок позитиву, де вона розкривається сповна і від душі. Жінка живе своїми учнями, своєю роботою, школою.

Я проста людина, люблю свою роботу, люблю свій предмет, люблю багато знати про нього. Тому й понині викладаю так, щоб самій було цікаво. А коли цікаво мені, то й дітям буде цікаво.

Школярі завжди раді урокам Галини Миколаївни, та й дирекція шанує цю людину, бо щороку результати її наполегливої праці – найкращі. Особливо результати ЗНО з української мови та літератури. Тому й нема у Галини Миколаївни відпусток, а є постійна безперервна праця. І, традиційно, як вона сама каже, робота з учнями 10–11 класів. Саме працелюбність, цілеспрямованість, палка любов до дітей, до вчительської праці допомогли Галині Миколаївні досягти таких вершин професії педагога. За це й отримала звання Заслуженого учителя України, Відмінника народної освіти та ювілейні нагороди. Та найбільша нагорода для жінки – Гордість Дубровиччини та звання Почесного жителя міста. І, хочце для неї стало повною несподіванкою, та, я вважаю, що ця людина дійсно заслужила такого визнання.

Я по-доброму позаздрила цій невтомній людині, адже вона досягла всього у своєму житті. Є з кого брати приклад і мені особисто, і всій Дубровиччині є ким пишатися!

Перш за все – бути людиною, любити людей і вміти прощати. Таке життєве кредо цієї жінки. Вона – щира, привітна, усміхнена – майже щодня поспішає в одному напрямку – до школи, де на свою вчительку чекають учні.