Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Всі мої попередні розповіді були про звичайних і, водночас, незвичайних людей. А нинішня – про особливу людину-священика, настоятеля нашого Свято-Троїцького храму – Отця Степана. Народився 9 листопада 1960 року – у день Писемності, день Слова. Напевне, неспроста саме в такий день, адже сьогодні він проповідує це слово, несе його в люди, Боже слово, яке зцілює, надихає і вчить. А починалася його життєва стежина ой як нелегко.

В хатині біля цвинтаря дитинство промайнуло. Торкнутися лихим крилом ні разу не забуло.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВІДОМА Й НЕВІДОМА РОДИНА ПАНЬКО

Саме так пройшло дитинство нашого настоятеля поблизу цвинтаря. Його вся родина-мама і він. Через ці обставини доводилося неодноразово чути уїдливі образи, насмішки від ровесників. Все ж, хлопчина ріс щиросердним і терплячим. Спитаєте – як зумів? Йому допомагала… молитва. Бо вже змалечку шукав розради у Бозі. Він так полюбив його, що не зважав на всі життєві негаразди, кпини оточуючих. Малий хлопчина у будь-яку пору року добирався до сусідніх сіл на богослужіння, тому що в рідному селі храму не було. Ось як про нього згадували односельці та й він сам:

Маленький хлопчик йшов крізь заметіль. Від злих поривів вітру він падав, підіймався і йшов далі. Колючий кусючий мороз безжально чіплявся в його ніжки й рученята. Але він наполегливо пробивався на вогник, що здалеку пробивався крізь снігову заметіль. Крок за кроком долав відстань малий Степан, що наближала його до церкви. Хлопчина не відчував ні лютого морозу, ні дошкульного вітру, ні підступної втоми, ні будь-якого моторошного страху. Єдине, що хвилювало його в ту мить – не запізнитися на службу Божу. І світла дитяча молитва з проханням здоров'я для мами оберігала й зігрівала його. Він ревно молився Спасителю, щоб не залишив їхнього сирітського дому без своєї благодаті, аби допоміг вижити в цьому жорстокому світі, оберіг і захистив.Коли ця дитина переступала поріг храму, у безвість відступали безнадія, розпач і зневіра. Його єство наповнялося світлим теплом і твердою вірою: Отець Небесний замінить йому батька, заповіді Божі стануть надійними дороговказами в житті.

Так воно й сталося в майбутньому, але спершу з Божою поміччю закінчив Орв'яницьку восьмирічку та Бережницьку середню школу. Як всі сільські хлопці, відслужив у Далекому Дагестані. І ніколи не забував про Бога. Навіть там, у чужій напівмусульманській на той час країні, знаходив час і місце для молитви. Вона йому там допомагала. А потім було повернення до рідної домівки, де чекала його невідомість – як жити далі і що робити, щоб вижити? Довелося знову нелегко – численні заробітки, сумка поштаря і багато випробувань. Та завжди з Богом.

Щонеділі він поспішав до храму. Бо де б не був, душевна потреба – глибше пізнати Творця на першому місті. Навіть, доводилося прислуговувати у такій великій християнській святині, як Почаївська Лавра. І його помітило вище духовенство краю. Тож, згодом керівництво єпархією довірило молодому чоловікові один із приходів Волині. Будучи вже одруженим, отець Степан був направлений до села Дроздинь, де й був хорошим духовним пастирем жителям цього населеного пункту. Але мрії про повернення до рідного й побудувати святий храм в Орв'яниці не полишали його. Тому, приїжджаючи час від часу додому, він намагається зібрати підписи на згоду будівництва храму. А це були, як тепер кажуть, лихі 90-ті. Але саме тоді зароджувалася наша потреба – бути незалежними та з храмом у душах і в селі.

Він був одним з перших ініціаторів щодо зведення церкви вдома. І його мрія збулася. У 1991 році був закладений символічний перший камінь майбутнього храму. Завдяки йому та керівництву місцевого колгоспу й самих орв'яничан, за рік у селі постала ця велична Божа споруда, яку зводили всім селом. І хоч Орв'яниця з давніх-давен належала історично до Свято-Миколаївської церкви м.Дубровиця, і святкувала зимового Миколу, храм іменували Свято-Троїцьким. Та це не стало на заваді односельцям відзначати два великі християнські свята. Першу службу у храмі служив настоятель Свято-Преображенського храму села Кураш отець Василь, оскільки отець Степан був настоятелем на Волині. Ось і вирішили мої односельчани повернути свого батюшку, що й зробили.

І ось уже 23-й рік поспіль разом з нами наш настоятель. За цей час саме ним було багато зроблено для храму: з року в рік Свято-Троїцький храм оновлюється, набуває більш духовного спрямування. А оскільки стоїть зовсім поруч міжнародної траси, то й часто чужі подорожні відкривають його двері. І всі кажуть, що у ньому – Божа Благодать… І все завдяки настоятелеві.

Раніше на місці храму махав крилами вітряк, де мололася мука, готувався хліб, а сьогодні тут готується хліб духовний. І з Богом у серці живуть орв'яничани, бо поруч – істинно наставник Божий, життєвим кредом якого є - множити добро на землі у всіх його проявах. Що він і продовжує робити. Нікому й ніколи не відмовляє у будь- якій допомозі: моральній, матеріальній, духовній. Завжди підтримує і дорослих, і дітей. Ось і цьогоріч він був добрим волонтером дитячого табору «Юні патріоти» при сільському будинку культури. Та й частий гість у школі. При потребі – допомагає і їй.

Батюшка став волонтером не лише наших душ, а й тих, хто воює на Сході. За сприяння та допомогу у зборі гуманітарної допомоги Донбасу нагороджений відзнакою за волонтерство. Але й це ще не все. Перш за все – він така ж людина, як і всі ми. Йому притаманні свої захоплення і хобі. Одним із таких є колекціонування раритетних старожитностей. У нього на подвір'ї – музей під відкритим небом. Там можна бачити всі ті речі побуту, якими користувалися наші односельці в недалекому минулому. І отець Степан пишається своєю такою скарбничкою, адже – це наше історичне минуле. А хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. Отож, наш настоятель – дійсно неординарна людина, яка заслуговує на пошану. Тому, насамкінець ці поетичні рядки саме для нього.

В дні святкові, дні різдвяні ми звертаємось в пошані

До нашого духівника – місія бо нелегка –

Вести паству за собою, бути небом і любов'ю,

Молоді єднать серця, наставляти без кінця,

Принести до хати втіху, де закрались горе й лихо.

І прийнять нове життя, щоб ішло у майбуття,

Храм звести і оновити, в людях спокій поселити.

І це все – священик в храмі!

Отець Степан уже із нами двадцять два невпинні роки

Поруч йде і крок за кроком оновляє душі й лиця,

Молиться за Орв'яницю!

А це все йому вдається, бо велике має серце,

Бо поруч ангел з ним і сан – первомученик Степан.

Коли поруч ангел Божий, то й людина завжди гожа.