Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Сьогодні я хочу розповісти про звичайну, на перший погляд, сільську родину з милозвучним українським прізвищем Панько, у родовідному дереві яких були і є дуже цікаві постаті. Серед них: кіномеханіки, моряки, мандрівники, педагоги. Але перш ніж писати про них, зробимо невеличкий історичний екскурс у минуле їхньої родини.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ПРОЦЕС В ОРВ'ЯНИЦІ ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ. ЛЮДСЬКІ ДОЛІ

Отож, початок XX століття (30-ті роки). В Івана та Гапки Паньків один за одним народжуються діти. Здається, жити й жити, радіти життю. Адже діток у родині аж восьмеро. Та недовго довелося радіти батькам, бо невдовзі підступна дизентерія забрала не лише троє діток, а й самого господаря. Залишилася жінка з п'ятьма малолітніми: Олександром, Григорієм, Федором та двома доньками – Ольгою та Євгенією (дехто з них народився вже після смерті батька). Всіх їх потрібно було звести на ноги, і, по-можливості, вивчити. Так воно і було б, якби не одне але… Час, в якому зростали діти Гапки, був саме той, коли створювалися перші колгоспи. А потім – війна. Жінку змушували йти до колгоспу, а вона категорично відмовилася. Це й вплинуло на подальшу долю її дітей.

Якщо дівчатам світило традиційне одруження у рідному селі, то хлопцям прийшлося несолодко. Вже після війни їм заборонили навчатися у так званому ФЗО, щоб освоїти хоча б будь-яку робочу спеціальність. Тому, будучи ще підлітками, вони почали працювати на рівні з дорослими. Спершу підробляли на сільських забудовах, помічниками. А згодом і самі перейняли ази будівельної справи. Та найкраще у них виходило ліпити добротні печі. Цим хлопці й заробляли собі на життя. Пізніше, жодна хата в селі не обходилася без послуг Панькових. Але й це тривало не довго. Як і всі односельці, хлопці часто виїжджали на сезонні заробітки по всьому колишньому союзу. Та попри всі життєві негаразди, юнаки не втрачали здорового глузду, були оптимістами і вміли радіти життю у будь-якій ситуації. А допомагало їм… мистецтво – троє братів пречудово грали на гармошці, гарно співали, а тому їхня музика часто звучала в періоди сільських традиційних свят і торжеств. Так і жили вони зі своїми турботами і радощами, вже зі сім'ями, продовжуючи себе у своїх дітях.

Хто ж вони, ці люди? Знайомтеся – Федір Іванович Панько. Народився чоловік 4 грудня 1934 року на Введення – велике релігійне свято. Побутує повір'я: хто народжується на велике свято, то може бути видатною людиною. Або, принаймні, незвичайною. Таким він і був. Але до того довелося і вагони розвантажувати в Сарнах на залізниці, і піднімати заводи Казахстану. Йому пропонували залишитися у казахському Кустанаї начальником цеху. Але любов до рідного краю, до річки Горинь, на якій зростав, була сильнішою. Тому чоловік повернувся додому і почав піднімати рівень культурного життя односельчан.

Був одним із перших завідуючих клубом, хто створив чудовий духовий оркестр в Орв'яниці. Та найпомітнішу роль Федір Панько відіграв у розвитку кінопрокату на селі. Коли в Дубровиці запрацювала кіномережа, він був у числі перших, хто пройшов курси кіномеханіків. І зробив все можливе, аби орв'яничани вподобали кіно надовго. В селі була встановлена відповідна кіноапаратура з великим повнометражним кіноекраном і потужним звуком при трансляції. Крутив фільми Федір Іванович щодня о 19 годині. По вихідних – два сеанси: дорослий і дитячий. Кіноплівку доставляли почергово – спершу у Дубровицю, Берестя, а лише потім в Орв'яницю. Але наш кіномеханік завжди умів домовитися з містом і Берестя часто переглядало фільми вже після нас. Часто траплялося так, що першу частину крутили у нашому селі, а другу – у Дубровиці, а поки ішов кіносеанс першої у нас, Федір Панько встигав достачати й другу частину своїм власним мотоциклом.

Найбільш масовими були сеанси індійського кіно. Тоді кінозала клубу була переповненою, часто не вистачало місць - глядачі змушені були тулитися біля грубки. Але не залишали клубу, поки не закінчувалися останні хвилини кінокартини. Так було завжди, тому що ця людина настільки майстерно вміла переконувати кожного із нас, що не прийти у кіно було неможливо. І це був талант своєрідного неординарного сільського митця. За свою сумлінну працю Ф.І.Панько був неодноразово нагороджений відзнаками районного та обласного рівнів – заслуженим майстром кінопрокату.

Та час минав і швидко змінювався. У недалеких 90-х новітні сучасні технології назавжди витіснили клубне кіно із сільської місцевості. Давно перегорнута життєва сторінка нашого героя – у вічності. Але пам'ять про цю людину бережуть його діти: Людмила – педагог за фахом (до речі, має чудовий малярський хист), за плечима якої виховання не одного юного покоління. Та син Іван – капітан дальнього плавання. Саме про нього хочеться розповісти. Бо у Івана вже теж своя велика життєва сторінка. Оскільки вся родина проживала на березі Горині, то й подальшу долю Івана вона вирішила сама.

Його ростила матінка-Горинь.

Плакучі верби сни його плекали.

Невпинна течія і солов'їний спів

В далекі мандри хлопця готували.

Хлопець плекав велику мрію – стати моряком. І його мрія швидко збулася.

Іване Федоровичу, поділіться, будь ласка спогадами про свій життєвий непростий шлях моряка, як все розпочиналося? Скільки років у плаванні?

На сьогодні це 27 років у морській індустрії. Після закінчення Орв'яницької восьмирічної школи у 1978 році, поступив в Київське річкове училище на факультет «Морське Судноводіння». Після закінчення, відслужив 2 роки у армії на Байконурі і продовжив навчання в Одесі. Після закінчення Одеського Вищого Інженерного Морського Училища у 1989 році, постійно працював у Морському Торговому Флоті різних країн і під різними прапорами.
Морську кар'єру розпочав в Українському Дунайському Пароплавстві на посаді 3-го помічника капітана морських суден. У 1992 році підписав перший контракт з німецькою судноплавною Компанією «Reederei Rolf Roweder» де працював на посадах 3-го, 2- го і старшого помічників капітана.
У 1998 році підписав контракт з іншою німецькою компанією «Alpha Ship», де працював на посаді старшого помічника капітана. З 2001-го був підвищений по службі і працював капітаном на контейнеровозах цієї ж компанії. У 2006 році компанія запропонувала мені посаду Генерального Менеджера по персоналу в нашій Українській філії в Одесі. Після закінчення контракту я повернувся капітаном на контейнеровози тієї ж компанії, де пропрацював до 2010 року.
В 2010 році, підписав контракт з Німецькою компанією «Claus Peter Offen», розташованою в Гамбурзі, де і працюю капітаном на дуже великих контейнеровозах (14 000 контейнерів, довжина – 365 метрів, ширина – 54 метри і осадка 16 метрів.) Це дуже модерні судна, повністю комп'ютеризовані із супутниковим зв'язком і Інтернетом.

Які країни відвідали?

Запитання точнішим було б: "Які країни не відвідав"? Можу сказати, що не був я тільки в Австралії, але в тому районі довгий час працював в Новій Зеландії. А так практично побував на всіх континентах і в більшості країн, які мають морські порти. Це США, Європа, Китай, Бразилія, Аргентина, Чилі і багато, багато інших країн, особливо таких екзотичних, як Самоа, острови Кука, Гаїті і Нідерландські Антілли.

Чи доводилося «зустрічатися» з піратами і виходити із складної непередбачуваної ситуації?

Піратство – це дуже серйозна проблема для всього світового судноплавства і тому всі компанії приділяють дуже серйозну увагу цій проблемі. Таку проблему частково було вирішено в районі Сомалі завдяки озброєній охороні, яку компанії наймали на час проходу піратськими зонами. Як правило, це три озброєні охоронці, які під час нападу піратів відкривали вогонь у відповідь на спроби захопити судно. Особисто мені не доводилось відбиватись від піратів, оскільки на судна, на яких я проходив піратські зони, пірати не наважуються нападати, оскільки висота борту більше 20 метрів і швидкість судна більше 23 вузлів (більше 40 км/год.). Здебільшого, вони нападають на тихохідні судна, які ідуть зі швидкістю до 12 вузлів.

Чи пропливали поблизу Бермудського трикутника?

Так, багато разів мені доводилось проходити через Бермудський Трикутник. Але нічого надзвичайного помічати не доводилось. Все було як звичайно і ніяких аномалій не було помічено.

Все ж, які цікаві випадки траплялися?

Згадати можна дуже багато всяких цікавих випадків. Одним із останніх, які мені особливо запам'яталися, коли цією весни ми вийшли з Гамбурга і йшли вниз по річці Ельбі. Там є такий відомий яхт – клуб, де відпочиває дуже багато туристів і місцевих жителів. І коли проходить якесь судно, то вони виконують Гімн країни, під прапором якої воно ходить. Моє судно було під прапором Мальти, але лоцман їх по радіо повідомив, що капітан – Українець. Тому вони виконали Гімн України. Було дуже приємно, що у центрі Євросоюзу звучить Гімн України і ми-Українці керуємо найбільшими контейнеровозами Євросоюзу разом з німцями і поляками. Це свідчить про те, що ми вже є гідними членами Європейської Сім'ї, коли нам довіряють командування суднами вартістю в сотні мільйонів, які перевозять вантажі на мільярди доларів.

У яких небезпечних ситуаціях доводилося бути?

Робота в морі дуже небезпечна і вимагає максимальної концентрації уваги і дисципліни. На моїй пам'яті дуже багато всіляких небезпечних ситуацій. Це і важкі погодні умови, і ситуації, коли було потрібно терміново евакуювати членів екіпажу гелікоптером, але особливо хотілось згадати про пожежу на борту. Це, мабуть, найстрашніша річ, яка може статися на судні, особливо коли судно посеред океану, куди літак може долетіти тільки за 6 годин.
Я згадую свій перший рейс капітаном, ми працювали в Карибському районі, між портами Хьюстон/мексиканські порти/Коста Ріка/Венесуела/Тринідад і Тобаго. Отримали прогноз погоди, що формується сильний «Харікен» (буревій) в районі Белізу, який планують очікувати в районі півострова Юкатан. В той час прогнози погоди отримували із запізненням в три години. Ми продовжували наш рейс в Коста Ріку, вітер посилився, але ми все ж планували пройти на північ від центру. Коли ми підійшли до протоки Юкатан, то зрозуміли, що прогноз був хибним і ми дуже близько до центру харикена. Йому вже присвоїли власне ім'я «Мішель». Такої сили вітру і 10 метрових хвиль ми ще не бачили: сила вітру з дощем була такою, що зірвало фарбу з судових кранів, поламало антени і ледве не відірвало шлюпку. Так продовжувалось біля трьох днів!!! Як з'ясувалося пізніше, ми пройшли всього в 40 милях від центру і відносно без великих втрат. А судна, які були в 200 милях від центру, отримали значних втрат і пошкоджень.
Ще один із таких випадків стався в Тихому Океані між островами Тонга і Самоа. Десь біля другої години ночі лопнула трубка високого тиску на головному двигуні і паливо під тиском 10 атмосфер розпилювалось на проміжку півгодини. Потім все просто вибухнуло і почалася пожежа.
Другий механік, вибігаючи з машинного відділення, отримав 50% опіків і ледве не загинув. Екіпаж розпочав боротьбу з полум'ям. Завдяки своєчасним діям екіпажу, ми локалізували її і були спроможні задіяти систему пожежогасіння вуглекислим газом.
Судно залишилось без ходу в той час, як приближався потужний тайфун зі швидкістю вітру понад 70 метрів за секунду. Для порівняння: людина не може встояти на ногах при такому вітрі.
До того ж у двох контейнерах ми перевозили вибухівку для гірничих робіт загальною масою тонн 40. На наше щастя пожежа була локалізована і ця вибухівка не здетонувала. Ми по супутниковому зв'язку повідомили міжнародні служби порятунку з центром на Гавайях в Гонолулу, які організували евакуацію другого механіка. На жаль, всім іншим, хто залишився на борту. Тому самому судну вони допомогти не змогли, так як океанський буксир, висланий для нашої буксировки, не зміг до нас дійти тому, що дуже сильний вітер, а він був не спроможний побороти силу вітру. В такій ситуації ми бачили, що нам ніхто не може допомогти і екіпаж почав з'ясовувати, що можна зробити, щоб запустити головний двигун. Були проведені дуже важкі роботи. І нам вдалося запустити його, але тільки на «Повний Вперед». Таким чином, ми дійшли до Самоа і там потім судно пішло в довгостроковий ремонт.

Які свята відмічають моряки?

Моряки всіх національностей, як і всі люди відмічають, по-перше: великі християнські свята, якщо це християни, причому ми святкуємо як католицькі, так і ортодоксальні свята. Моряки з нетерпінням чекають Різдва Христового. Але всі хотіли б бути в цей час вдома зі своїми рідними. Останнім часом я працюю з європейськими офіцерами і філіппінськими моряками. А вони, переважно, християни. Офіційна мова на борту – англійська.
Екіпаж- переважно 20 -22 чоловіки. Інколи офіцери бувають і жінки, але, в основному, чоловіки.

Які судна були у керуванні (яких країн), під чиїми прапорами ходили?

На цей час я працюю на контейнеровозах. Раніше, коли був помічником капітана, працював і на балкарах, які перевозять насипні вантажі. Власники суден – це німецькі компанії. Я мав честь працювати на суднах під прапорами України, Німеччини, Кіпру, Мальти, Ліберії, Багамських Островів, Нідерландських Антілл.

Чи маєте якесь звання?

Звання на транспортному флоті відрізняються від воєнного флоту. Найвищим званням на транспортному флоті є «Капітан Далекого Плавання». Це дозволяє працювати на посаді капітана на всіх морських суднах далекого плавання валовою місткістю 500 регістрових тонн і вище. Далі іде «Штурман Далекого Плавання», яке дозволяє працювати старшим помічником капітана. Потім іде звання «Офіцер для несення навігаційної вахти». З цим званням можна працювати другим і третім, четвертим помічником капітана.

Яке життєве кредо було в минулому і є сьогодні?

Чесно, я міг би сказати, що життєве кредо, яке мені подобається і яке написано в Біблії: «Стукайте і вам відкриють». Вважаю, що ще одне кредо англійською: «Never give up» (ніколи не здавайся) – теж те, що мені подобається і до чого я прагну.

Де працюєте сьогодні? Де побували нещодавно?

Зараз я працюю в зазначеній вище компанії «Claus Peter Offen», яка є оператором близько 100 одних із найбільших контейнеровозів, танкерів і балкерів у світі. Моє нещодавнє судно – це контейнеровоз «Vancouver Express» Hapag Lloyd: 8600 контейнерів, довжиною – 334 метри, шириною – 43 м., порт приписки Valetta, flag Malta. Судно обслуговувало лінію Атлантік Експрес між Північною Європою і Східним побережжям США. Корабель заходив в порти Le Havre, France; Rotterdam, Netherland; Hamburg, Germany; Southampton, England; New York, USA; Norfolk, USA; Charleston, USA; Savannah, USA.

Як довго триває круговий рейс?

Один круговий рейс – 5 тижнів. Зараз Компанія запланувала мене знову на теж саме судно і на ту саму лінію. На початку грудня вже запланований мій переліт в Англію у Лондон, а потім на автомобілі в Саутгемптон, де я прийму командування судном. І потім перехід до Нью Йорка…

Розмова закінчилася, я ж подумки побажала воістину справжньому мандрівникові попутнього вітру без цунамі, тайфунів, штормів і десятиповерхових буревіїв. Адже він вже у морі, а на суші його з нетерпінням терпеливо чекає родина: дружина Галина і дві доньки в Одесі й Польщі. А ще сестра Людмила в Орв'яниці, без допомоги якої не відбулася б ця розмова. Саме їй я і завдячую за це.

Це був другий із Паньків. А є ще й третій. Василь Олександрович Панько – педагог за фахом, а в недалекому минулому теж мандрівник і музика. У нього за плечима Дубнівське педагогічне училище (перший з нашого села хлопець, який став студентом цього коледжу). Після якого він відкрив у собі потяг до туризму і мандрів. Саме після закінчення цього закладу він запропонував своїй групі відсвяткувати випускний на …Говерлі. Однокурсники підтримали Василя і вирушили у триденний турпохід.

Це були незабутні враження для всієї групи і самого юнака. Адже там і був обраний майбутній напрямок його діяльності. Але спершу була освітянська нива: село Трипутні. Та служба в армії була в той час теж необхідною. Це теж була велика життєва школа для чоловіка. Після повернення юнак продовжив свою педагогічну діяльність у Заслуччі, згодом і в рідній Орв'яниці. Звісно, було навчання у Львівському університеті на факультеті географії і геодезії і конкретна практика за фахом. А потім всі ці знання були застосовані у школі та при дослідженні природного середовища Орв'яниці. Але думки про далекі мандри не покидали чоловіка. А коли сильно захотіти - можна все зробити. І його довгоочікувана мрія збулася у… 1986 році після вибуху на Чорнобильській АЕС. В області були такі ж фанати туристичного руху, як і Василь, які часто організовували далекі мандри. Ось і того літа вони знову організували двотижневий похід на Кавказ.

Спершу було відоме курортне місто всесоюзного значення – Мінеральні Води, а трохи згодом і величні гори, серед яких нашому герою доводилося бачити навіть не лише туристичне кафе та пам'ятники полеглим у Другій Світовій. А ще зустрічати таких же туристів, як і сам. Були й іноземці - переважно, прибалти і німці. Та найперше – долати непередбачувані гірські річки та озера льодовикового періоду, численні природні перешкоди. І все це було під силу групі ентузіастів з тодішньої Ровенської області, в числі яких був і наш односелець. Бо були й приємні моменти походу: навіть морозиво навчилися виготовляти у природніх умовах. І воно було смачнішим від купленого. Та й джерельна вода «Нарзанчик» теж смакувала залюбки. А скільки корисної інформації почерпнуто для роботи та й просто заради власної зацікавленості. Знайдено декілька видів червонокнижних рослин, побачено гірських володарів-диких тварин. І найголовніше з бажань досягнуте.

Маршрут, протяжністю 176 кілометрів, пролягав, переважно, через Карачаєво-Черкесію. Затятий мандрівник запам'ятав назви всіх населених пунктів, гірських річок та ущелин. Ось вони: селище Терескол-Чегет з перевалом Донгузорунбаши-річка; Накра-перевал – Басса-р.; Ненскра-перевал – Чипер-перевал; Чипер-Азау по льодовику на перевал Азау-р. – Улукам-р.; Черенкол-перевал – Електрик-гора; Кулон-перевал – Нафтовик-перевал; Чипер – Льодовий-р.; Ненскра-р. – Далар-озеро; Далар-перевал – Марди-Далар-р.; Марди-перевал; Джалпалкал-Коши-р. – Мазар-перевал; Нахар-Чхалта. Назви так і ріжуть слух. Одразу видно, що не слов'янські. Але всі вони були занесені до власного фотоальбому з точністю до одного через декілька років.

Саме цей похід найбільше закарбувався у пам'яті чоловіка, оскільки він став ще однією школою виживання і великого досвіду.

Будучи хворим, Василь все одно відправився у подорож, бо давно мріяв ще раз випробувати долю. І це йому вдалося... на Кавказі. А потім було повернення до рідного села. І подальша творча діяльність у місцевих ВІА, бо й музикою теж був неабияким. Та головне, мабуть, і не гори, і не музика, а власне життєве цілеспрямування тоді й тепер – поставлена перед собою велика чи мала мета досягнута. Василь Олександрович хоч і перебуває на так званому пенсійному відпочинку, але якщо ставить перед собою якусь ціль, намагається її досягти. До того ж сьогодні у цієї людини є три корисних «К»: кролики, кошики і книжки. Перших він залюбки доглядає, другі він власноруч виготовляє, ну а книги-найбільше захоплення. Скільки вже перечитав і скільки ще перечитає-невідомо. Але особисто від себе про нього можу сказати, що це Людина-Енциклопедія – і таких одиниці в нашому селі.