Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Війна в Україні триває вже п'ятий рік. І хоч бої гримлять далеко на Сході, але так чи інакше війна торкнулася вже майже кожну українську родину. У кінці серпня 2014 року гриміли найбільш важкі та трагічні для української армії бої – бої за Іловайськ.

---

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВОНИ ВИСТОЯЛИ, НЕ ВИСТОЯВ БЕТОН

Офіційно ця дата не відзначається, але волонтери, задіяні у військовій справі, справедливо вважають, що 29 серпня необхідно вшановувати не тільки пам'ять загиблих під Іловайськом, а пам'ять всіх воїнів, що віддали своє життя у сучасній війні за незалежність України.

Найбільше горе в історії сучасної України - це загибель учасників АТО у Іловайському котлі. Нагадаємо, що українські силовики увійшли в Іловайськ 18 серпня і це вже був третій штурм міста. Перший штурм відбувся 6 – 7 серпня, а другий – 10 серпня. Бойовики відтіснили українські збройні сили і таким чином вже тоді створили передумови для котла.

До 28 серпня з російською стороною було обговорено маршрут виходу українських військ по «зеленому коридору» двома колонами.

29 серпня о 6:00 російський офіцер прибув до Многопілля і повідомив українській стороні, що вихід має відбуватися без зброї. О 8:15 українські військові двома організованими колонами почали вихід з Іловайська. І вже о 10:00 російська артилерія під Іловайськом цинічно розстріляла "зелений коридор" попри запевнення, що українські бійці зможуть безпечно і без втрат вийти з оточення.

30 серпня всі вцілілі бійці, які не здалися в полон, зі зброєю і прапорами вийшли через спеціальний коридор до місця дислокації основних сил АТО. Точної кількості втрат під Іловайськом досі не відомо. За офіційними даними загинуло 366 українських воїнів, поранення зазнали 429, в полон потрапили 300, та ще 18 зникли безвісти. Втім, волонтери та самі учасники подій вважають, що цифри втрат значно вищі.

Під Іловайськом загинув і наш земляк - Ващишин Олег Анатолійович із села Селець.

Олег навчався у Селецькій ЗОШ. У 2008-2009 році проходив строкову військову службу у м.Рівне, був розвідником. Після армії працював на будівництві у Києві. Щойно розпочалася війна – пішов добровольцем на фронт під час першої хвилі мобілізації. Опинився у складі 51-ї бригади, був навідником гармати. У кінці серпня 2014 потрапив у злощасний «Іловайський котел». На зв'язок з рідними перестав виходити 28 серпня 2014 року. Був похований у Запоріжжі як невідомий воїн, пізніше його упізнали за експертизою ДНК і лише 8 жовтня 2015 року був перепохований у рідному селі. Олегу назавжди лишилося 23, у нього зосталися батьки та молодший брат.

Втім, сьогодні варто згадати й інших наших земляків, що віддали своє життя в не менш запеклих боях на Сході України.

Колесник Юрій Олександрович, 1994 року народження, дубровичанин. Навчався у Дубровицькому професійному ліцеї, де здобув фах муляра-штукатура. У лавах ЗСУ служив за контрактом ще з 2013 року. Від початку АТО потрапив у найбільш гарячі точки, зокрема, брав участь у боях за Луганський аеропорт, забезпечував відхід українських військ з «Іловайського котла». У 2014 році дістав контузію, та після лікування знову повернувся до армії. Спочатку працював інструктором на Яворівському полігоні, але серце воїна кликало його назад у бій, до побратимів. 29.11.2015 нагороджений знаком МОУ «Захиснику України». Крім того Юрій мав неабиякий хист до малювання. 23 жовтня 2017 року Юрій Колесник підірвався на невідомому вибуховому пристрої неподалік Волновахи. Залишилися батьки, старший брат та дві старші сестри. На стіні Дубровицького професійного ліцею, де навчався Юрій, йому встановили меморіальну дошку.

Ярмоліч Олександр Миколайович, 1991 року народження, проживав у селі Велюнь. Був командиром мінометного розрахунку 80-ї окремої аеромобільної бригади. В армії з 2012 року за контрактом. 31 січня

2015 року потрапив під обстріл «Градами» у місті Щастя Луганської області, помер від важких поранень.

Іменем Олександра Ярмоліча названа школа у селі Велюнь.

Мазур Віталій Віталійович, 1979 року народження, родом із села Велюнь, втім, проживав у Житомирі. Старший прапорщик, головний старшина 95-ї бригади. АТО для Віталія Віталійовича розпочалося ще в березні 2014 року – з подій у Криму. Далі його відправили служити на Схід. 22 січня 2015 року отримав тяжке поранення в голову в околицях Донецького аеропорту. Похований на Житомирщині, де лишилась його родина – дружина, та двоє дітей шкільного віку.

Охмак Іван Миколайович, 1991 року народження, проживав у селі Лугове. Служив у лавах ЗСУ водієм польового вузла зв'язку. У 2014 року був мобілізований. 2 лютого 2015 року, намагаючись відновити зв'язок у таборі ЗСУ неподалік Дебальцево, потрапив під мінометний обстріл. Нагороджений «Орденом за мужність ІІІ ст. (посмертно). У школі, де навчався Іван, встановлено меморіальну дошку. У нього залишились батьки та брат.

Пляшко Федір Петрович, 1966 року народження, родом із села Озерськ, проживав у місті Дубровиця. Прапорщик 14-ї бригади. 16 років життя присвятив охороні державного кордону. Крім того був неабияким столяром і мав художній талант. Федір Петрович був активним учасником Революції гідності. У 2014-му пішов на фронт добровольцем і один рік відслужив у районі Волновахи. У 2017-му році підписав контракт та попросився на передову. Служив у місті Щастя та Старий Айдар. За офіційними даними загинув 22 липня 2017 року на блокпосту від пострілу у спину свого ж побратима. Похований у Дубровиці. Залишилася мати, брат, сестри, дружина, троє дорослих синів та двоє онуків. На будинку, де проживав Федір Петрович, встановлено меморіальну дошку.

Сокол Юрій Вікторович, 1988 року народження, проживав у селі Людинь. З 2013 році працював у с. Людинь на ТОВ «Торф Ленд». Був мобілізований у серпні 2014 року. До січня 2015 року служив у селі Кримське на Луганщині. З 10 червня 2015 року перестав виходити на зв'язок із рідними. 15 червня 2015 року з'явилася інформація, що Юрій загинув за невідомих обставин. Похований у рідному селі 19 червня 2015 року. У школі, де він навчався, встановлено меморіальну дошку.

Борсук Іван Іванович, 1986 року народження, проживав у селі Лютинськ. Служив у 14-ій бригаді. Закінчив Захудноукраїнський коледж «Полісся» у м.Березне, за фахом правознавець. В АТО із серпня 2014 року, брав участь у боях за Дебальцеве. Нагороджений «Орденом за мужність» ІІІ ст., медаллю «Захисник Вітчизни», пам'ятною медаллю «128 ОГПП військова розвідка» та нагрудним знаком «Ветеран війни-УБД». 29 червня 2018 року під час обстрілу міста Попасна дістав кульове поранення голови. Помер 8 липня 2018 року у військовому шпиталі міста Харків. Залишилися батьки, сестра, дружина та донька.

Білоус Юрій Миколайович, 1962 року народження, проживав у місті Дубровиця. У 1980 закінчив Дубровицьке ПТУ, працював слюсарем у КП «Міськводоканал». У липні 2016 року підписав контракт. Після навчання на полігоні відразу був відправлений на першу лінію у Луганській області. Пізніше його підрозділ перевели на другу лінію оборони, Юрій Миколайович виконував завдання по охороні базового табору. Загинув 26 січня 2017 року внаслідок кульового поранення. Залишилася дружина, двоє синів та онуки. У травні цього року Юрію Білоусу було встановлено пам'ятник.

Вшануймо всіх загиблих, які віддали за Україну своє життя. Вони загинули за наше право на мирне і спокійне життя.