Моя земля - моє Полісся Те, чим живе Дубровиччина!

Ти можеш виглядати непомітним, скромним і слабким, але можеш мати невидиму силу, яку ніхто не бачить. Але вона є!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЗАКОХАНИЙ У МУЗИКУ І ЖИТТЯ

Після невеликої перерви знову повертаюся до свого читача. Сьогодні я хочу розповісти про свого односельця – молодого хлопця, чиє життя, як і кожного українця, змінили події останніх років в Україні. А особливо у зоні АТО. Знайомтеся – Олександр Фурсович. Звичайний хлопчина, котрий народився і зростав у звичайній родині. Він нічим не вирізнявся з-поміж ровесників: грав у футбол, навчався у школі, був скромною невибагливою дитиною. І я його саме таким знала. Та роки йшли-минали. З маленького Сашка виріс дорослий Олександр зі своїми поглядами, міркуваннями, дотепами, влучним словом. Але слово його – завжди виважене, мудре та доросле. Бо так його навчили і виховали батьки, котрі змалечку прищепили сину любов до ближнього, любов до Бога. І Саша перейнявся цим. Разом з ними відвідуючи зібрання у Молитовному домі, знайшов хороших наставників, багато друзів, однодумців, котрі підтримують свого побратима і моляться за нього. Тому кожний його день проходив у молитві з проханням добра та душевного спокою для себе та всіх християн. І, напевне, так би життя й тривало б, якби не Майдан та війна на Сході.

Як кожна свідома людина, юнак не знаходив собі місця, був у постійних пошуках себе: що робити і як жити далі? Навіть подав заявку на місіонерство в Африці. Але останні новини в Авдіївці остаточно вирішили подальшу його долю. Хлопець вирішив їхати… в зону бойових дій, озброївшись словом. Адже саме воно є натепер найпотужнішою зброєю. Саша відчував і відчуває, що його допомога зараз просто необхідна там. Нічого не сказавши вдома, юнак вирушив у дорогу, бо знав, що батьки не відпустили б. Лише на півдороги зателефонував і повідомив – де він. Так розпочалася його дорога змужніння. Хоч спершу не уявляв, з чого саме вона почнеться – їхав у невідомість. Та світ не без добрих людей: з допомогою місіонерів-кураторів Донецького регіону Сашко потрапив до Авдіївки. І перше запитання, яке почув по приїзду від місцевих продавчинь, звучало так: "Ти на війну чи з війни?" На що юнак відповів: "Я-зупиняти війну"… І по-можливості він це робив. Хай не з важкою зброєю, але з потужним словом та сильними руками.

За перших двадцять днів побачив і дізнався багато: як насправді живе фронтова зона. Що таке нова і стара Авдіївка, де проживає місцеве населення, а де військові, хто потерпає більше, хто менше. Яку нову зброю випробовують ЛНР і ДНР. Хто такий Ахметов, на якого так «молиться» половина населення Донбасу. А половина відмовчується…

І багато іншого. Ось як він сам про все те висловлюється:

За час мого перебування в Авдіїівці, у команді місіонерів, я бачив і чув різне. Доводилося зустрічатися та спілкуватися з різними людьми.
Одні, зомбовані Росією, застерігали мене… від наших українських вояків, які, нібито, знущаються з мирного населення. Інші ділилися своїми проблемами. Різні думки, різні погляди на ситуацію, що склалася. Менталітет інший. Думки – розбіжні. 50% – за Україною, 50% – за Росією. Всі дуже різні. Але ми роздавали по місту допомогу всім, хто потребував, звіщали Добру новину і молились за них. І благословляли іменем Ісуса… Майже кожен день були обстріли по позиціях українських військових, які знаходяться біля Авдіївки, по блокпостах. Пролітало й по місту. Нерідко перебивали ЛЕП. Ми жили без світла, без води, без зв'язку. Але це не заважало продовжувати служити і нести Боже світло. Та все ж, коли перебуваєш у тій атмосфері, то своє життя переглядаєш по-новому і цінності, якими нерідко зневажали вдома теж.
А щодо людей, то вони втомилися від війни, від постійних обстрілів. Люди хочуть миру і тиші, спокою для себе й своїх родин. Зруйновано дуже багато будівель – як громадських, так і приватних. Населення страждає і потребує різної допомоги. Коли це бачиш, то починаєш цінувати повсякденні речі, які, можливо, і не помічав. Вдячний Богові за можливість побувати там і служити людям. Бо служити людям – це радість. Особливо у такі нелегкі часи, у таких місцях, де люди цього потребують…

Після побаченого й пережитого хлопець зрозумів для себе просту істину – ким би не були ті люди, щоб не говорили, як не висловлювалися у бік України – всім їм необхідна допомога, як матеріальна, так і духовна. Тому волонтерство було першою його спробою в Авдіївці. Разом з іншими волонтерами допомагав літнім одиноким людям. Найчастіше доводилося розвозити дрова, роздавати продукти харчування та духовну літературу. І все це Сашко виконував щиро, не з примусу. Він знав, що робить людям добро. А це приносило моральне задоволення йому. Бо почувався затребуваним там.

А поки хлопець перебував у зоні бойових дій, його друзі ділилися зі мною розповідями про його діяльність на Сході. І я, звісно, чекала його приїзду також, щоб почути все це з перших уст.

Згодом Саша повернувся додому. Але одразу зрозумів, що неодмінно повернеться туди назад. А оскільки його рідна хата поблизу школи, то оминути її він не міг. Тому й охоче завітав одного дня, щоб поділитися зі мною своїми враженнями про перебування у гарячій українській точці. Я слухала Сашка і розуміла, що переді мною зовсім інша людина, яку я не знала – мудра і вже з досвідом. На моє запитання – чи поїхав би туди знову? Олександр швидко, не роздумуючи, відповів, що через тиждень відбуває знову на Схід. І вже на місяців три, а може й більше. Так і сталося.

І ось уже на порозі місяць – квітень. А мій юний друг вже там – служить людям і Богу. Всі ж новини від нього я дізнаюся через соціальну мережу Вконтактах. Ось що він пише, як міркує:

Життя занадто коротке, щоб витрачати його на дрібниці. Але з цих саме дрібниць будуються великі речі...

Скажу без жодної ноти іронії -я пишаюся ним, адже не у кожного з нас вистачає сили волі на такі вчинки і зміни у своєму житті. І на такі мудрі слова. Залишається – молитися за нього та всіх наших військових, що виконують свій обов'язок з гідністю й честю. Адже не лише зброя, а й щире намолене слово допомагає вижити на війні…

ТЕТЯНА ВАСЬКЕВИЧ